• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
17:00 

Доступ к записи ограничен

Periculum in mora.
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
14:40 

зарисовка

Periculum in mora.
Она,хлопнув дверью,под писк домофона вышла на улицу.
Воздух был сырым. Витал вокруг намек на туман.
В сумке уныло стучали друг о друга толстая книжка в черной шкурке молодого дермантина, блокнот, футляр с перьевой ручкой,колода карт-Таро и пачка почти вишневых сигарет.
"..тесно было порознь,пусто было вместе....!" - пели наушники,или,точнее, один - второй,тихонько все же подпевая, в отличие от первого,бездельно болтался на шее.
Перебирая автоматически пальцами, воспроизводя несложную гитарную партию в песенке, она направилась прямо.
Ей хотелось душной темноты, вишневого дыма и книг...
"...Мы любили глазами, и глаза были невинны,
Наши песни были злы, дороги неисповедимы,
Мы пришли с революцией горького детства,
Вместо марша распевая ля-мажорную мессу..", - убеждал ее наушник.
Она, растворяясь в музыке, шла вперед, навстречу намеку на туман.
А он был рад ей...Он долго ждал ее...И они вместе, обнявшись, танцевали под странную смесь болтовни наушника и звуков Осени.
Пока она шла прямо, мечтая о душной темноте,вишневом дыме и четких черных строчек букв на желтой книжной бумаге...

@музыка: Three Days Grace, Арефьева, Раммштайн

@настроение: одиночки

14:19 

задание по украинскому...терпеть не могу автобиографии.

Periculum in mora.
Автобіографія в художньому стилі.
Іноді складно змусити себе на мить зупинитись і подивитись назад. Таке відчуття, наче від цього залежить щось дуже важливе, що я щось пропущу саме зараз, в цю мить.
Це неприємне відчуття змушує мене бігти вперед якнайшвидше, тікати від того, що у мене за спиною…
Не люблю дивитись назад.
Там – я вже нічого не вдію, нічого не зміню.
Там я безсила. Але, як відомо, «Найкращий спосіб врятуватись від спокуси – піддатись їй» (О.Уальд), і я обертаюсь…
Ця вся історія почалась 9 квітня 1992 року. Десь о 12 (чи 13 – тут думки медперсоналу пологового будинку і моєї мами розходяться) годині я вперше вдихнула повітря. А воно було морозним. В той день за вікном ішов лапатий сніг.
Звісно, наступні декілька років я майже не пам’ятаю…Лише якісь малоінформативні фрагменти, більше схожі на старе німе кіно.
Пам’ятаю свої іграшки, їх було мало, але натомість усі найулюбленіші. А ще прогулянки осінніми теплими днями Києвом. Від КПІ, де я живу з народження, пішки повз Золоті ворота, Софійську площу, аж до Хрещатика…Чи прогулянки Маріїнським. А ще маму – сяючу, щасливу, безтурботну, лагідну.
Не можу сказати, що дитинство було нещасливим. Моє дитинство було Дитинством – і це найголовніше.
Взагалі, я вважаю, що левина частка виховання мого характеру – це спілкування з бабусями та батьком, якого було дуже мало. Справа у тому, що обидві бабусі і батько – дуже сильні особистості. Характер у мене, ще з пелюшок, важкий, тому їх вплив на мене мав важливе значення, інакше б не виросла людиною…
Мама натомість завжди була м’яка і асоціювалась у мене з пухнастою доброю кішкою. Напевно тому сваритись з нею я дуже не любила – хіба можна її ображати, таку світлу і беззахисну?.. Їй було найважче, витримати двох однакових – мене і батька – непроста задача. Але їй вдається.
Малою я ходила до дитсадку. Мене завжди туди відводив батько. Досі пам’ятаю його величезні кроки і слова: «Не ходи, як я, у дівчини кроки повинні бути маленькими». Але що ще мені залишалось робити, якщо я за ним не встигала?.. З того часу моя хода мало змінилась…
А з семи років і до дев’яти він водив мене так само до школи.
Школу ми з мамою обирали разом і обрали, звісно, російську з англійською та німецькою мовами. Тут вже зіграли свою роль мої німецько-російські корені…
Отже, з 1999 року почалась поки найнасиченіша частина мого життя.
Була я відмінницею, аж поки на моєму шляху не встали алгебра і геометрія…У нас з ними було тотальне непорозуміння, навіть більше, ніж між мною і фізикою. Але натомість у мене все добре було з гуманітарними предметами і я постійно їздила на олімпіади.
Найцікавіше в школі почалось, коли я потрапила до літературного клубу «Творець». Він був свіжезаснований і мене туди запросила моя викладачка російської мови і літератури, бо їй подобались мої оповідання і твори. На той час я була більш сором’язлива, але до клубу таки прийшла.
Тоді, десь у 2007 році, я вперше здійснила свою маленьку дитячу мрію. Я розкрила крила і полетіла.
Я згадую цей час з сумом і світлою тугою – це щось на кшталт ностальгії. Ми сиділи в кабінеті з 15 і до 19-20 години, пили чай, читали свої твори, критикували, заснували свою збірку, готувались до олімпіад і конкурсів. Там я знайшла однодумців, товаришів та перше кохання. Схильна думати, що саме там я стала такою, якою є зараз…В перші місяці існування клубу кожен з нас написав коротеньку розповідь про себе. Я нещодавно перечитувала…якими ми були світлими, трохи наївними, але добрими.
Я і ще дві дівчини були останніми, хто випускався із школи з наших «творців». Клубу більше не було, не було тих посиденьок…
Але, коли я викладала російську мову і літературу в 6 класі, я побачила себе і своїх товаришів в цих малих дітях, котрі так само, як і ми колись, залишаються в рідному кабінеті, котрий служив «штаб-квартирою» клубу, п’ють чай, і розмовляють…А деякі вже починають писати. І я розумію, що «..конец наш еще не конец, конец – это чье-то начало» ( В.Висоцький).
Тоді я дуже активно танцювала…. Але потім я закінчила хореографічну школу з відзнакою і пішла…Не в моїх правилах про щось шкодувати, проте… Я досі сумую за вільною хореографією. Якось мені сказали, що в моїй душі померла балерина.
Так я вперше замислилась про те, скільки людей помирає в людях, скільки невикористаних можливостей?
В той же час я захопилась грою на гітарі, рольовим рухом, важкою і інструментальною музикою, бойовими мистецтвами та холодною зброєю.
Тоді я вперше спробувала життя на смак.
Потім був психологічно важкий рік – рік вступу до ВНЗ. У мене був досить дружний клас, ми всі були дуже різні, іноді виникали гучні суперечки, але одне за одного стояли горою. Для кожного з нас думки про розлуку були своєрідним «табу». Ніхто про це не говорив вголос…Здавалось, що все це – сон, і ми так і будемо всі разом, як справжня сім’я. Зі сварками, непорозуміннями, але Разом. Тому останній дзвоник і випуск звалились на нас, як сніг на голову.
Все можна пережити… Через все можна пройти.
Кожен вступив туди, куди хотів. І, коли ми знов приходимо до школи, ми посміхаємось, ховаючи сум кудись далеко в душу.
Напевно, це називається «дорослішання»? Прірва між нами і школярами, галасливими і смішними, як горобці, збільшується, а між нами і викладачами зменшується…
Так вже і живу 17 років. Скільки всього було, але здається, що мало…Скільки думок передумано, п’єс зіграно, розповідей написано…Скільки води витекло.
А все здається, що мало…
Але життя триває! Треба встигнути зробити все, що мусиш…А там – як карта ляже.

@музыка: Three Days Grace

@настроение: одиночки

13:59 

Periculum in mora.
На коленях лежит,громко урча, маленькое пушистое создание...
Клубок тепла и нежности...
Для кого-то она своенравная,вредная и кусючая...А для меня - ...
Моя рука аккуратно скользнула по мягкой шерстке вдоль хрупкого тельца.
Кошка благодарно муркнула и прищурила глаза от удовольствия,выпуская коготки.
Вот ты,моя родная,греешь меня...
Ровный солнечный свет на моих коленях.
Дрожащее чудо...

...и даже почти не дело в том,что мне тесно здесь и сейчас и хочется вдохнуть терпкого осеннего воздуха...что хочется туда - куда-то идти,спешить,бежать...убегать
от кого?...от себя
даже почти не дело в том,что снова трещит голова,а руки снова в синяках и какие-то ссадины по всем телу...
веселая ночка...
продолжения следуют...

@музыка: и снова Арефьева....

@настроение: дожили - хочется курить

11:25 

Полность мыслей не ограничит горечи от их голотания

Periculum in mora.
Ночь. Капает с крыш.
Если не спишь - позови меня.
Я здесь. Возле тебя
Незримо парю,
Октябрю дарю
Свою холодную тень..(с)

Сжимала кулак.
Так почему-то легче переносить бурлящие в душе эмоции и чувства.
Клокочущее внутри чувство пустоты. Одиночества
Самые дорогие,как это часто бывает,и ранят сильнее. То ли знают,куда бить,то ли мы так беспечны,что не верим - они могут и ударить.

На мокром стекле,
Струюсь в водосточной трубе,
Горю
Неоновой искрою
В фонаре.
Это холодная ночь в октябре.
Это холодная ночь в октябре -
В той самой поре,
Когда кончен концерт,
Вылито прочь
Вино за окно,
Кровь за любовь,
Стихи за грехи -
Мне все равно..(с)

Холодная ночь...Где-то на уровне подсознания я ощущаю запах сигаретного дыма. Опять хочется курить...После каждой сигареты дышать становится тяжело,сердце бьётся гулко,неохотно.Но успокаивает сам процесс...Дым..такой красивый.
Тишина,сейчас,тут остались только мы с тобой.
И эта холодная ночь...
Одинокая.

Ночь желтых огней -
Я уже в ней
Растворилась как соль,
Звучу
Тонкой струной,
Кричу за стеной -
Ми-бемоль и боль..(с)

Поэтому я так странно реагирую,когда мне говорят,что я запоминающаяся,что у меня красивые,притягивающие глаза,что я необычная,чудо и еще хрен знает какая....
Да,это часто приятно слушать.Да и какой особи женского пола будут неприятны комплименты...
Но ни один из тех,кто говорит это,не появится в этой холодной ночи.
Поэтому даже от того,правда подобные высказывания или нет - ничего не зависит.При всех этих "достоинствах",ночью я остаюсь только с тобой,моя многоголосая Тишина.Вот и получается - всем нужна,но никому.

Это холодная ночь в огне -
По той самой цене, что за небо у птиц,
За мир без границ,
Кто-то падает вверх и взлетает вниз..(с)

Да-да,я жалуюсь.Постыдно и позорно.
Не буду врать,что нервы сдали. Не-а. К сожалению или к счастью,у меня еще много-много сил. На всех хватит.
Знаешь,я начинаю думать,что таки железная...
И в том,что никто не видит,когда мне нужна чья-то помощь скорее психологически,тоже моя вина. Кто ж помогает железному человеку?
Но мне просто нужен был этот разговор,Тишина...

Кто-то, плача, зовет из темноты,
Но не меня и не ты.
Это холодная ночь пустоты -
Мокнут кусты, капает с крыш, падают звезды,
Ты, если не спишь, позови меня из огня,
Если не поздно...(с)

Может,нужно отдавать больше?..Все равно недолго осталось...
Единственное,на что я надеюсь,в моих глазах никто не заметит боли. Проще быть жесткой и железной,чем брошенной и слабой.
Да-да,это все она,гордость))
И почему мне часто Он пытается доказать,что гордость - это плохо,путая с гордыней...В общем,по стандартному сценарию - песчинка в чужом глазу,но никак не бревно в своем...и меня это тоже касается...
Но,де-факто,после беспокойной ночи,вместо беспокойной ночи,я рада,что поговорила с тобой,Тишина...
ответишь?..

@музыка: Арефьева- "Ночь в октябре"

10:41 

знакомство

Periculum in mora.
Здравствуй...
Давно не писала что-то...
Но иногда самым благодарным слушателем и советчиком есть Тишина.Всегда.
Я не представилась. Меня зовут Евгения Небо. Возраст значения не имеет.
Возможно,и многое другое - тоже. Зря.
Вот мы и познакомились,Многоголосая Тишина.
Тебя я даавно знаю...
Ну что,поговорим?..

Разговор с Тишиной

главная